Вистава «HOMO SOVETIKUS». Харків. 12 лютого 2018 року.

Ну що сказати? Вистава була чудова!
Давно я не отримував такого задоволення і від гри акторів, і від, власне кажучи, тексту.

Причому все разом мені сподобалося настільки, що я однозначно піду на спектакль вдруге. Знати б, правда, коли він буде …

Але про все – по порядку.

Спектакль поставлений за п’єсою Віктора Шендеровича «Потерпілий Гольдінер». І його сюжет, на перший погляд, здається досить простим.

Старого єврея, емігранта з СРСР, що живе на Брайтон-Біч, збиває американка Джейн Уотсон. Гольдінер Вульф йшов на червоне світло, тобто, по суті, сам винен в тому, що його збила машина. Однак, незважаючи на це, суд присуджує Джейн Уотсон до 80 годин громадських робіт – доглядати за збитим нею Гольдінером.

А ось далі потрібно дивитися і слухати тексти.
Тому що по ходу вистави ти розумієш, що Гольдінер, який постав на початку в ролі огидного дідугана, – дуже самотня і нещасна людина.

Але як тільки ти починаєш його жаліти, сюжет робить різкий кульбіт – і ось, замість жалості, ти відчуваєш до нього огиду…

Загалом, якщо ви старше 30 років і ще не ходили на цей спектакль, обов’язково сходіть, вам сподобається.
Чому “старше 30 років”?

Дуже просто: якщо ви народилися у 90-ті, то скоріш за все просто не зрозумієте половину жартів, які є у виставі.

Та й сама ситуація вам буде незрозуміла.
Для вас напевно буде загадкою, чому, проживши 20 років в Америці, людина так і не вивчила мову і не знайшла роботу, а замість цього живе на соціалі, слухаючи пісні часів СРСР, в запущеній квартирі …

Гаразд, закінчую тріпатися – і просто покажу фотографії зі спектаклю з невеликими коментарями «по ходу п’єси».

Примітка.
Оскільки вистава йде російською мовою, далі всі цитати з неї, будуть мовою оригіналу.

“Я буду приносить вам продукты и совершать уборку, а потом покину это жилище навсегда. И буду счастливо жить в благословенной Америке, а вы останетесь здесь, посреди вашего протухшего Брайтона”.

– А ваш сын…
– Он работает в синагоге. Ходит нечесаный и все время разговаривает с Богом. Наверно, это очень важ­ный разговор, — он почти не отвлекался от него, даже когда умирала его мать. (Пауза.) Я не успел понять, ког­да это с ним случилось. Был обычный поц.
– Поц?
– Ну, это значит: юноша! Обычный советский юноша. Девушки, стройотряд, комитет комсомола. А по­том у них наступила свобода, и этот шлемазл сошел с ка­тушек.
– Шле-мазл?
– Это не переводится. Шлемазл — это шлимазл! Он, видите ли, ощутил себя евреем!
– Тогда ему надо было ехать в Израиль…
– Так он туда и ехал! Но в Вене он ощутил себя умным евреем и уехал сюда. Через год приехали мы — Лия хотела быть рядом… Рядом мы будем на кладбище, если только он вспомнит, где нас закопал. Он приезжал раз в неделю и сидел со скучным лицом. Ровно час, по часам! И слава богу, что только на час, потому что я не выдерживал и начинал кричать… Лия плакала… Ай!

– Простите, а… — внуки?
– Он тут родил троих от какой-то местной еврей­ки. Она ходит в платке, дети в кипе. Говорят по-англий­ски. Никакого отношения ко мне это не имеет. Я для них, как марсианин.
– Мы все друг для друга, как марсиане. (Па­уза.) Суп будете?
– Какой суп?
– Вкусный.
– Буду. Не смогли меня задавить, теперь кормите.
– Ну, вот и замечательно. Да… Меня зовут Джейн.
– Джейн Уотсон.
– Женя Ровинская. (Усмехнувшись.) Rowin-sky!

Ось так ось раптом, Джей Уотсон виявилася Женею Ровінською, донькою емігрантів з СРСР, які виїхали в Америку трохи раніше самого Гольдінера…

Вони гуляють по набережній – і Вульф показує Жені місцевих “зірок”, людей які були колись відомими або успішними в СРСР, але опустилися “на дно” після еміграції в Америку.

Поки вони гуляють, емігрантське середовище думає, що Женя – молода коханка Гольдінера 🙂 …

… і сам Вульф підігріває чутки про себе, розповідаючи казки про свої стосунки з “американкою Джейн Уотсон”, яка навіть вивчила російську, щоб “розмовляти з ним про кохання”.

Але Женя дізнається про це – і влаштовує грандіозний скандал! 🙂 🙂 🙂

Вульф потрапляє в лікарню і знову залишається один…

Однак, Женя все ж таки повертається, адже 80 годин ще не пройшли…

І ось з’ясовується, як батьки Жені потрапили до Америки…

– Нет. Какая родина? Я ее не помню. Родите­ли уехали, когда мне не было года.
– В каком году?
– В семьдесят девятом.
– Да, в семьдесят девятом уже помаленьку выпу­скали.
– Так они не собирались ехать! Там такая дурацкая история. Отцу кто-то привез отсюда книгу — даже не Оруэлл и не Солженицын. Я забыла назва­ние — какая-то запрещенная книга! Кто-то ее увидел – и «стукнул». Отец так говорил. А отец был инженером на заводе — смешное такое детское название было у этого за­вода… Вроде «тяп-ляп»… «Тяж-маш», вот!

Гольдинер роняет из пальцев чашку.

– Ничего, ничего, я уберу!
– «Энерго… тяжмаш».
– Exactly! Точно! Вы знаете этот завод?
– Да. Там работал один мой знакомый.
– Ну вот. Отца вызвали в какой-то их совет­ский офис… Он так странно это называл — “контора”. «Вы­звали в контору». И потребовали сказать, откуда книга. Он, конечно, не сказал. И тогда был скандал. И какой-то мелкий партийный босс на этом заводе… Как это на­зывалось? Партийный глава?
– Партийный организатор. Парт-орг.
– Да. Парторг! Отец его показывал, этого че­ловека.
– На фотографии?
– Нет, сам. Так смешно показывал: малень­кий, скрюченный от страха. Все боялся, что из-за отца эта контора накажет его самого! Он был… Я опять за­была это смешное слово.
– Парторг.
– Да, — в том цехе, где работал отец. И этот человек требовал отца судить, написал какое-то ужасное письмо в газету, про диверсантство.
– Диверсию. Идеологическую диверсию. Это так называлось…
– Да, наверное. И вот после этого письма…

Грохот поезда заглушает часть ее рассказа. Наконец, снова становится слышно.

– Выгнали беременную… Отец еле устроился дворником — за это еще надо было кого-то благодарить… Такая странная у вас была страна! А потом его вызвали в эту контору и велели уезжать. Он не хотел, он был очень proud… — гордый! Но уже появилась я.

Дуже зворушлива сцена прощання в кінці вистави…

Ну от і все…

Наступного разу обов’язково сходіть. Думаю, не пошкодуєте. 🙂
Я не затягуйте, в цей наступний раз, з придбанням квиткыв. 🙂 Навіть цього разу зал був, як то кажуть, битком . 😉

Щоб не прогавити нічого цікавого, підписуйтесь на telegram-канал блогу. Хочете, щоб я про вас написав? Тоді ознайомтеся з умовами співробітництва та розміщення реклами у блозі.

Мій блог - некомерційний проект.

Але якщо моя стаття чи допис вам сподобалися або стали у нагоді, ви можете сказати "дякую", :), перерахувавши будь-яку суму - на ваш розсуд.
Просто натиснувши на кнопку: ДЯКУЮ!

Фото вистав.
- «HOMO SOVETIKUS». Харків. 12 лютого 2018 року.
- “Схоже на щастя”. Харків. 10 березня 2015 року.
- “Великі комбінатори”. Харків. 27 жовтня 2015 року.
- "Маскарад Маркіза де Сада". Харків. 17 лютого 2014 року.
- "Все про чоловіків". Харків. 24 листопада 2013 року.
- "Старший син". Харків. 20 березня 2013 року.
- "Хаос. Жінки на межі нервового зриву".