«Як любили і вмирали» – Лев Скрипник
На сьогодні Лев Скрипник – це, по суті, забутий український письменник 20-х років минулого століття. Ну а його збірка оповідань «Як любили і вмирали» – це про те, що всі ці роки намагалися випиляти з нашої історії.
Сам Лев Скрипник родом із Донбасу і через смерть батька з 11 років був змушений працювати на Донбаських шахтах коногоном. Щодня по 12 годин. Дитина 11 років.
Потім була революція та «громадянська війна», під час якої він приєднався до лав Червоної армії. А потім був НЕП.
Це дуже страшна книжка, сповнена безнадії і відчаю, та водночас і дуже світла. В той момент, коли він описує свій Донбас, степ, навколишню природу, через цей відчай і безнадію проривається щось дуже світле – любов до рідної землі й того, що оточує автора.
Ця збірка дуже страшна, проте водночас світла та щемлива. В цих оповідках кров, смерть і безнадія часто-густо перемішані із коханням, щастям і світлою любов’ю до людей.
Коли пишуть про Скрипника, насамперед згадують про те, що він вживав кокаїн і помер у психлікарні…
Як на мене, подібні акценти щодо його особистості – це вкрай неправильно.
В той час на території совєтів кокаїн вживали всі. Це не було чимось таким забороненим, як зараз. Його вживали навіть ті, кого ми б зараз назвали бомжами. Тобто тоді це навіть не було таким уже «дорогим задоволенням», а чимось рівноцінним «випити горілки», і в цій збірці ви неодноразово знайдете згадки про це. Ні, не його власний досвід – поки що не його, а лише опис падіння людей у ту безодню, з якої зазвичай немає шляхів назад.
Після ознайомлення з його творчістю особисто для мене Лев Скрипник – це публіцист, такий собі український Гіляровський (який теж, до речі, був українцем за походженням), який залишився фактично невідомий сучасній українській громадськості.
А окремий момент, на який я звернув увагу в його оповіданнях – це те, що в ті часи скрізь – на шахтах Донбасу, заводах, у великих містах – було дуже багато людей із села. Українського села, яких революція та війна зігнали зі своєї землі, але які мріяли туди повернутися.
Вони працювали на шахтах, фабриках і заводах, лише заради одного – щоб зібрати гроші, повернутися додому, купити хатку та конячку і хазяйнувати на своїй землі.
І коли я читаю про це, про їхні мрії, якими вони жили у 1926 році, в моїй душі вирує хвиля відчаю і лютої ненависті до совєтів. Бо у сьогоднішньому майбутньому я знаю про те, чого вони не могли знати, думаючи про повернення додому, на свою землю, у свої рідні села.
Про голод.
Голодомор 30-х років, який убив мільйони українців. Тих, хто мріяв про свою землю і домівку, тих, кого більшовики не змогли знищити раніше.
Обов’язково почитайте цю збірку оповідань. Там багато що перегукується із сучасністю.
Калмики у складі військ, які вбивають і ґвалтують українців.
Прийшлі вихідці із російської глибинки, яким «какая разніца», де жити, аби тільки були гроші та горілка і які не розуміють, чому українці, які родом із села, постійно кажуть, що хочуть повернутися додому, на батьківщину. Бо для цих пришлих «какая такая батьківщіна? Где деньгі і водка, там і батьківщіна»…
В цих оповіданнях – холод і голод, смерть, розруха та відчай, але водночас і таке внутрішнє світло, яке замість зневаги чи класової ненависті мимоволі примушує ставитися до людей, про яких пише Скрипник, із якоюсь внутрішньою теплотою, а іноді навіть із захватом чи любов’ю. Не до всіх, звісно ж… 🙂
Моя оцінка 9/10.
З моїми іншими оглядами книжок ви можете ознайомитися в рубриці «Книжкова полиця».
Автор: Щоб не прогавити нічого цікавого, підписуйтесь на telegram-канал блогу. Хочете, щоб я про вас написав? Тоді ознайомтеся з умовами співробітництва та розміщення реклами у блозі.
Мій блог - некомерційний проект.
Але якщо моя стаття чи допис вам сподобалися або стали у нагоді, ви можете сказати "дякую", :), перерахувавши будь-яку суму - на ваш розсуд.
Просто натиснувши на кнопку: ДЯКУЮ!